Екзерсиси. 4.3

...Мабуть, коли-небудь я напишу тобі цього листа. Я розповідатиму, як небо стало зеленим, а листя - ліловим, як перехожі стали ходити у п'яти сантиметрах над землею, а повітря де-не-де перетворювалось на воду, а потім - знов на повітря, а ми раптом зрозуміли, що ми не говоримо, а співаємо під час побутових розмов. А потім світу не вистачило ладу, й він почав закручувати простір в якісь дивні петлі та спіралі, й ми блукали серед них, як миші в лабіринті в пошуках винагороди. Я тому й не пишу тобі цього листа, що я досі блукаю. Ще вчора я вийшла на знайому вулицю, бо хотіла швиденько зайти до сестри, але вже майже добу йду до неї - але не можу дістатись її дома. Мій годинник показує час так, як він це робив раніше, але простір не хоче з ним синхронізуватись. Спочатку це мене розважало, але не довго... Бачиш? Я вже ніби пишу тобі, але не знаю, коли зроблю це насправді. Мабуть, тоді все вже знов повернеться до колишнього стану, й мені самій буде важко повірити в те, що я пишу...